Похід горами Болгарії був запланований у рамках «розвідки» – проходження нового маршруту невеликою групою. Ми розглянули кілька варіантів і зупинилися на 8-денному треку по масиву Рила і короткому сходженню на Вихрен. Усього було заплановано 11 ходових днів та 2 дні на переїзди.
Ознайомитись із програмою походу по масивах Рила і Пирин ви можете тут.
10.07.2019. З Києва до Софії
Наш маршрут був задуманий так: з Києва летимо до столиці Болгарії, звідти їдемо до містечка Сапарева-Баня та виходимо на трек масивом Рила. Далі спускаємося в Боровець, їдемо в Банско і
піднімаємось на найвищу точку масиву Пірін.
Ми прилетіли вранці, заселилися в колоритний хостел у самому центрі Софії та вирушили гуляти містом. Нам вдалося побачити найбільший собор на Балканах, розкопки стародавнього міста
Сердика, театр Івана Вазова, старовинну синагогу та мечеть. Також ми прогулялися на ринок «Жіночий базар» та відпочили у ресторані національної кухні.
11.07.2019. Підйом до Семи Рильських озер
Вранці ми вирушили в Сапарєву-Баню, що знаходиться на відстані 80 км. від Софії. Це типове провінційне містечко, єдиною пам’яткою якого є гейзер на центральній площі.
Подивившись на цей своєрідний міський фонтан, ми піднялися серпантином до хижі (гірського притулку) Піонерська (1520 м). Тут закінчується асфальтована дорога та знаходиться перша станція
підйомника. Звичайно, ми вирішили знехтувати благами цивілізації і пішли пішки, щоб наш трекінг був справжнім.
Надвечір ми піднялися до хижі Седемте єзера (2150 м), поряд з якою розташована кінцева станція підйомника. Трохи відпочивши, ми продовжили свій підйом, за годину прийшли до озера Бъбрека
(2282 м, у перекладі «нирка») і розбили табір на його березі. Перед заходом сонця сходили до джерела, яке б’є вище схилом, і насолодилися захоплюючим панорамним видом.
Коли ми готували вечерю, до нас підійшли туристи, які, як виявилось, летіли з нами у літаку з Києва до Софії. Вони вийшли на день раніше за нас, пройшли шлях до гори Мальовиця і вже спускалися назад. Вони обмінялися з нами продуктами, розповіли нам про стан маршруту та заночували у наметі поруч із нашими.
12.07.2019. Сходження на Мальовицю (2729 м)
Ми прокинулися від того, що температура «за бортом намету» опустилася нижче 0°С, і все навколо вкрилося інеєм.
Швидко зібралися, висушили речі та почали підйом до верхніх озер. З набором висоти нам почали відкриватись нові озера і як вишенька на торт – панорамний вид з хребта.
На перевалі Раздєла (2603 м) туристичні маршрути розходяться: синій веде на спуск із хребта, а червоний йде далі до вершини Мальовиця.
Тут наші навігаційні здібності дали збій, і ми пішли вниз синім маршрутом. Потім, звичайно, довелося повертатися, проте дикі види, відсутність туристів і трохи екстриму зробили цей день одним із найбільш яскравим у нашому поході.
На обід ми зупинилися біля будиночка, в якому пастухи перечікували негоду. Поруч із ним стояв дерев’яний стіл, дзюрчав струмок і паслися табуни коней: ось вона, болгарська гірська ідилія!
Після обіду ми розпочали штурм гори Мальовиця. Нам довелося підніматися дуже крутим схилом, щоб вийти на червоний маршрут, що йде хребтом. Сама гора більше схожа на гігантське кам’яне плато, ніж на звичний для нас гірський пік. На вершину (2729 м) ми піднялися вже коли почало сутеніти: зробили кілька фото, познайомилися з гірськими козами, що мешкають у цих місцях, подивилися в бездонну прірву і почали спуск до Єленіних озер на нічліг.
Дорога вниз виявилася нічим не кращою, ніж дорога нагору: раз у раз доводилося знімати рюкзаки, спускати їх униз, а потім спускатися самим. Намети ми ставили вже затемно з ліхтариками, а засинали під віддалений гуркіт каменепаду з думками про те, що ми піднялися на одну з найвищих точок нашого маршруту.
13.07.2019. Перехід до Страшного озера
Нас розбудили туристи, котрі масово піднімалися на Мальовицю. Ми вийшли з намету і побачили групи людей, які йшли повз наш табір. Вони переночували в гірському притулку Мальковиця і без важких наплічників піднімалися на вершину, з якої ми тільки вчора спустилися.
Після сніданку ми почали спуск за дуже крутим і кам’янистим маршрутом. Чим нижче ми спускалися, тим більше нам на зустріч піднімалося людей. Мені це чимось нагадало масове сходження на українську Говерлу. По дорозі ми побачили великий камінь, на якому
було розвішано пам’ятні таблички на честь загиблих альпіністів: хтось зірвався, хтось загинув у лавині, хтось не витримав навантажень.
Хижа Мальковиця – це гірський притулок на висоті 1960 м, який за своїм комфортом не поступається справжньому готелю. Тут є безкоштовний вай-фай, джерело із чистою водою, кафе (в якому продається навіть пиво), є електрика та спальні місця.
Відпочинок у Мальковиці остаточно нас розморив, і ми з великим небажанням вирушили в дорогу. Нашим завданням на другу половину дня був перехід до притулку на Страшному озері (2465 м). Ми почали підйом у гору крутою стежкою, яка поросла заростями стланика. Через кілька сотень метрів по вертикалі ми вийшли на гірське плато, з якого відкривався вид на пік Орловець (2686 м) – улюблену вершину болгарських скелелазів.
Ми пройшли ще кілька гірських долин з невеликими озерами і, нарешті, прийшли до Страшного озера (болгарською «Страшното єзеро»). Над озером гордо височіли грізні піки Купен (2705-2732 м),
а низько нависаючі хмари робили атмосферу справді зловісною. Притулок, що стоїть на березі, виявився зробленим на совість: масивні дерев’яні двері та вікна, всередині двоярусні ліжка з
пледами, запаси газу та продовольства, велика аптечка з усімьнеобхідним. Ми повечеряли, зробили запис у гостьовому журналі та лягли спати. Вночі на нас обрушилася гроза.
14.07.2019. Страшне озеро – Кобилино Бранище
Дощ йшов усю ніч і не збирався зупинятись. Для нас це був поганий варіант, тому що сьогодні на маршруті ми мали пройти Via Ferrata (складна ділянка з провішеними тросами). Низька хмарність, мокрі скелі та відсутність бойового настрою робили цю затію не такою вже й привабливою. Ми все ж таки вирішили рухатися далі і до 10-ї години ранку вийшли на маршрут.
На підході до Via Ferrata дощ посилився та ми увійшли у хмару. Яким же було наше здивування та розчарування одночасно, коли ми побачили, що страхові троси відсутні, а у скелі вбиті лише металеві кільця. Зупинятися тут було неможливо, і я ухвалив таке рішення: пройти цей відрізок самостійно, повернутись і провести по ньому людей і ще раз повернутись за рюкзаками.
Перший раз я подолав небезпечну ділянку досить швидко: 10-15 хвилин, і я вже був на рівному плато. Обрив на кілька сотень метрів униз і мокрі скелі не справили на мене жодного враження. Я швидко повернувся до групи, перевів одну з учасниць у безпечне місце, повернувся, допоміг двом іншим та пішов переносити рюкзаки.
З рюкзаком йти вздовж прірви було набагато складніше, та й погода зробила свою справу: я був наскрізь промоклим, незважаючи на гумову куртку-дощовик і в мене почали тремтіти пальці. Я йшов дуже повільно, чіпляючись за кожен камінь і притискаючись до скель.
На подолання ділянки довжиною 900 м. з набором висоти 86 м. ми витратили близько 2-х годин. Потім вимоклі та замерзлі продовжили спуск через Поповокапські озера до притулку Кобилино
Бранище. Хмарність весь день залишалася низькою, тому красу гір ми сьогодні не побачили, та й про це ніхто не думав – скоріше б у тепло, переодягтися та випити гарячого чаю. Ще через кілька годин ходьби ми досягли галявини, на якій паслися коні і стояв дерев’яний будиночок-притулок.
Всередині укриття нас зустрів Адам – турист із Чехії. Ми дізналися, що він подорожує з 45-ти кілограмовим рюкзаком, в якому міститься велика похідна кухня, ноутбук, сонячні панелі та навіть Wi-Fi роутер! Залишок дня ми провели, відігріваючись і граючи в карти.
15.07.2019. Рильський монастир
Вранці наші з Адамом дороги розійшлися: він пішов далі червоним маршрутом на Рибні озера, а нам треба було спуститися зеленим у Рильський монастир. Минувши Сухе озеро (Сухото єзеро) і Кирилову поляну, ми вийшли на асфальтову дорогу і нею прийшли до величного Рильського монастиря (заснований наприкінці X століття і є найбільшим чоловічим монастирем Болгарської православної церкви).
Ми відпочили, перекусили пончиками з цукровою пудрою і вирушили на рецепцію бронювати келії (монастирські кімнати). Англійською тут говорять погано, а ось російські слова розуміють досить добре. Ще мене здивував той факт, що монах на рецепції мав спеціальний сканер для зчитування біометричних паспортів: ніякі анкети нам заповнювати не довелося. Жінки та чоловіки живуть тут окремо, тому нас розселили по різних поверхах у двомісні кімнати із зручностями всередині.
Потім ми повечеряли в ресторані поруч із монастирем і спробували гірську форель, яка болгарською називається «пъстърва». Час пролетів непомітно, і коли ми поверталися назад, головний вхід вже було закрито: довелося пробиратися в монастир через хвіртку в стіні.
16.07.2019. Рибні озера
Вранці дівчата вирішили, що їм досить гір та поїхали на море до Греції. Ми залишилися вдвох, сходили на монастирську службу і вирушили жовтим маршрутом до Рибних озер. До обіду погода
почала псуватися і пішов дрібний дощ, який за годину перетворився на зливу. Ми зупинилися на обід під навісом приватного будинку: хвіртка була відчинена і ми вирішили, що обідати під дощем точно не найкраща ідея. За півгодини нашого перебування в чужих володіннях до нас ніхто не вийшов, ми подумки подякували господарям і вирушили далі в дорогу.
Ми підійшли до турбази на рибних озерах. Це стара радянська будівля, в якій є їдальня, туалет та кімнати для відпочинку. Всередині все було настільки в жалюгідному стані, що нам навіть не захотілося там сушити речі та пити каву. Ми одразу розпочали підйом червоним маршрутом (тим самим, з якого ми зійшли два дні тому) на гірський хребет. Надвечір погода трохи покращилася, ми знайшли рівне місце неподалік гори Вапа (2528 м) і поставили там
наш намет. Сильно замерзлі після переходу ми швидко повечеряли, випили трохи ракії (болгарська горілка) для зігрівання і лягли спати.
17.07.2019. Через притулок Грнъчар до підніжжя Мусали
Я прокинувся рано, вийшов із намету і побачив неземну красу: переді мною на кілометри розстелялося море з хмар. Погода зовсім змінилася, яскраво світило сонце і від вчорашніх туманів і дощів незалишилося ні сліду. Ми не поспішаючи випили каву з видом на скелі, що підносяться, зібрали намет і вирушили в дорогу: сьогодні нам потрібно було пройти 17 км. по високогір’ю.
Сонце пригріло, погода стояла чудова, ми швидко підійшли до гори Ковач (2646 м), обігнули її траверсом і нам відкрився мальовничий краєвид на Бєлі Іскър – найбільше водосховище на території Болгарії. Ми спустилися на перемичку, біля якої іскрилося на сонці озеро
Грънчар. На березі озера був гірський притулок, до якого ми вирішили сходити на розвідку.
На порозі нас зустріла досить дивна жінка: коли ми сіли пообідати, вона почала нав’язувати нам маршрут підйому на Мусалу через притулок Заврачіца, в якому працювала її сестра. Це було абсолютно для нас невигідно: ми повинні були зробити гак у 10 км. з перепадом висоти 2 км. Ми, звичайно, ввічливо погодилися, а самі повернулися назад на перемичку і пішли далі по хребту штурмувати Мусалу «в лоб».
Знову набравши висоту, ми кинули прощальний погляд на величезне водосховище та обійшли траверсом гору Овчарець (2775 м). Тут нам відкрився вид на Мусалу (у перекладі з турецького
«гора Аллаха», «молитовна вершина»), де виднілися крихітні будівлі обсерваторії.
Потім ми траверсували ще кілька вершин і поставили наш намет на висоті 2700 м. Ми заночували фактично на схилі гори, яку вранці треба було «штурмувати».
18.07.2019. Сходження на Мусалу (2925 м)
Ми прокинулися рано, швидко зібралися і з бойовим настроєм вийшли на підйом. Набрали досить швидко 225 вертикальних метрів і о 10 ранку розгорнули наш прапор на найвищій точці Болгарії та всього Балканського півострова. На вершині, крім нас, було кілька людей і навіть кішка, яка якимось чином тут опинилася. Ми оглянули метеостанцію, помилувалися видом на гірські пейзажі і навіть перевірили легенду про те, що з Мусали можна побачити Середземне море. Звичайно ж, це була лише легенда, і нічого крім тверді земної ми не побачили.
Попрощавшись із масивом Рила ми почали спуск у Боровець. Стежка з іншого боку гори виявилася кам’янистою, немов ми опинилися десь у Піренеях чи Альпах. Ми спустилися до Льодяного озера (Леденото єзеро) та однойменного притулку, де побачили натовпи туристів, які без важких наплічників піднімалися нагору. Цю живу низку я тоді назвав «прощею на Мусалу». Один із туристів поцікавився о котрій ми почали підйом, що вже спускаємось? А коли дізнався, що ми піднімалися з іншого боку, дуже здивувався і замислився. Через пару годин ми досягли кінцевої станції витягу Ястребець, спустилися в Боровець і поїхали до Софії через місто Самоків.
19.07.2019. Софія – Банско
Ми не стали довго відпочивати в хостелі і рано-вранці вирушили в Банско, щоби піднятися на Пирин – другий найвищий масив на Балканах. Взяли курс на південь країни і за кілька годин були вже в одному з найпопулярніших гірськолижних курортів у Болгарії.
Пирин – величний гірський масив з крутими схилами і скелястими вершинами, льодовиковим рельєфом, чагарниками альпійської сосни та ялівцю. Найвища точка масиву – Вихрен (2914 м), вершина якого представляє величезний моноліт із білого мармуру. Згідно з віруваннями стародавніх слов’ян, на горі жив бог грому і блискавки Перун.
Погода була похмурою, нещодавно пройшла злива, і ми вирішили якнайшвидше опинитися десь подалі від цивілізації. Ми почали підйом уздовж лінії підйомника, зайшли в сосновий ліс та
заночували на невеликій галявині.
20.07.2019. Сходження на Вихрен (2914 м)
Ми прокинулися ще до появи туристів і одразу розпочали підйом до гірського притулку Б’ндеріца (1811 м), поряд з яким росте друге за віком дерево в Болгарії – сосна Байкушева (Байкушева мура, 1300 років). Відпочивши поряд із цим величним деревом, ми пішли далі. Вище зони лісу починається сип, підйом по якій утруднюється постійним рухом дрібного каміння під ногами.
Ми перевалили через отрог, пообідали і вийшли на хребет. Практично від самої перемички починається Via Ferrata, яка вузьким кам’яним жолобом веде нагору. Ми подолали останню ділянку і опинилися на вершині білого велетня. Зробили кілька фото та вирішили швидко спускатися на інший бік, бо над вершиною вже нависли грозові хмари.
Не минуло й десяти хвилин, як на нас обрушилася злива з градом. Ми збилися з дороги, опинилися серед величезних кам’яних валунів і нам нічого не залишалося, як спускатися цими слизькими каменями вниз. Через кілька годин стрибків по каменях ми все ж таки вийшли на червоний маршрут і продовжили спуск до гірського притулку Вихрен (1950 м).
Неподалік притулку ми побачили гірських кіз, які не помітивши туристів, підійшли до людей практично впритул. Ми спустилися до притулку, відпочили, посиділи в інтернеті через безкоштовний Wi-Fi та пішли шукати місце для ночівлі.
Потім піднялися за течією річки Бъндеріца до озера Окото (2064 м), на березі якого і поставили наш намет. У дзеркальній воді відбивалася сувора вершина Дончові Караулі 2 (2620 м), а за хмарами ховався могутній велетень Вихрен, в гостях у якого нам пощастило побувати.
21.07.2019. Спуск у Банско
Ми прокинулися дуже рано, щоби встигнути зібрати намет до появи туристів. Спустилися в місто, підкріпилися фореллю, що вже полюбилася нам, в місцевій таверні і вирушили на автовокзал. Звідти ми поїхали автобусом до Софії, звідки наступного дня відлетіли до Києва.
Дякую за прочитання до кінця. До зустрічі на наступних вершинах!
З програмою похода масивами Рила і Пирин ви можете ознайомитись тут.
Автор: Павло Спінжа
Керівник клубу мандрівників Paultraveler