У Софії вже є висотний і технічний досвід (Кіліманджаро, Казбек, Монблан, Маттергорн), тому ми зробили наступну бліц-програму: перший день зустріч в Інсбруку та переїзд у Лієнц, другий день переїзд до Люкнерхауса (1920 м) та підйом на хату Ерцгерцога (3454 м), третій день штурм вершини (3798 м), спуск і переїзд назад у Лієнц. Залишок днів вирішили використати як резервні на випадок поганої погоди, або на втілення наших зростаючих апетитів та ще кудись залізти.
Ознайомитись із програмою сходження на Гросглокнер ви можете тут.
12.08.2024. Lucknerhaus (1920 м) – Erzherzog-Johann-Hütte (3454 м)
Більшої цікавості цьому квесту додавав вкрай нестабільний прогноз на заплановані дати із грозами та дощами. Тож висадившись на Люкнерхаусі о 8.00, ми одразу взяли бадьорий темп та вже через 45 хвилин були біля Люкнерхютте (2241 м). Після ранкової кави зі штруделем, гідом (мною) у одноособовому порядку було прийнято рішення про подальше пришвидшення, на що клієнт відреагувала пульсом 188 і тотальним роздяганням.
Я вирішив, що декілька годин на високому пульсі (у мене був максимальний пульс 165) набагато краще, аніж удар блискавки на металевій фераті, яка пересікається із громовідведенням: прогноз на цей день попереджав про ризик грози з 1-ї години дня, що підтверджувалось чорними хмарами на небі.
Поповнивши на Штудльхютте (о 10.50) наші стратегічні і тактичні запаси глікогену 2-ма літрами коли, ми вийшли вже на знайому морену. Але за 3 тижні після нашого сходження з Мирославом тут станув весь сніг, а льодовик перетворився із закритого на відкритий.
Ми звʼязувались біля початку льодовика із паралельною фотосесією під назвою «стриптиз у Альпах». Софія працює фотомоделлю, тож мій телефон не зміг втриматись, сам розблокувався і почав фотографувати:)
Під час проходження льодовика можна було бачити величезні тріщини до 2-х метрів завширшки і до 10-15-ти завглибшки (привіт тим, хто мені писав що може збігати на Грос сам без жодного спорядження). Стан льодовика був відверто поганий, тож ми одразу повернули на ділянку ферати і продовжили підйом по скелях.
О 14.35 ми досягли нашої сьогоднішньої цілі – хати Ерцгерцога (3454 м). Грози все ще не було, тож клієнт стала підозрювати мене у навмисному знущанні з ціллю отримати задоволення від виду її страждань.
Хата Ерцгерцога – затишне місце на висоті майже 3500 м. Проточної води тут вже немає, що трохи зменшує комфортність знаходження, але за всіма іншими параметрами це ідеальне місце з панорамними краєвидами, баром та безпосередньою близькістю до вершини (1.1 км та 344 м. набору висоти).
Ми вирішили трохи подрімати в очікуванні вечері, але були підняті чи то німцями, чи то австрійцями, які гучно селились у наш Лагер (назва загальних кімнат у гірських хатах Німеччини і Австрії).
Шведського столу як минулий раз у хаті Штудль ми тут не побачили, але Софія любʼязно віддала мені свою порцію макарон із мʼясом, що повністю влаштувало мене і мій підвищений висотний метаболізм. Зробивши всі необхідні приготування, ми заснули під звуки зливи та грози.
13.08.2024. Сходження на Гросглокнер (3798 м)
Прогноз на наступний день був ще гірший (ризик грози після 9.00), тож нашим планом було максимально швидко забігти на вершину і не менш швидко валити вниз до автобуса. Сніданок у хаті Ерцгерцога накривають о 5.30, тож прокинувшись о 4.40, ми, вже вдягнені в системи, стояли перші в черзі на заправку термосу чаєм. Зʼївши декілька бутербродів з маслом, нутелою, сиром та ковбасою і запивши все це двома стаканами апельсинового соку, ми вилетіли з хати о 5.55.
Сніжно-льодовий схил перед кулуаром витанув і став повністю льодовим, тож багато звʼязок обходили його по скельній кромці ліворуч. Ми, на свій страх і ризик, пішли по відкритому льоду та вже через півгодини були під канатами, які ведуть у скельний кулуар.
У липні стан кулуару був не найкращий через великі обтанувші ділянки льоду. Готуючись до гіршого, я взяв із собою 3 льодобури для підстраховки, але яким же було моє здивування, коли я побачив чистий та сухий кулуар без жодної сніжно-льодової ділянки!
Ми з Софією швидко та на одночасній страховці пробігли весь кулуар та вийшли на гребінь.
Ще 50 хвилин (8.19) – і ми вже стоїмо на вершині Гроса та спостерігаємо захоплюючі краєвиди під яскраво-синім небом.
Цього разу не було жодних довгих черг, або звʼязок, які не хотіли пропускати нас на підйом, тож вже о 10.00 ми спустились до канатів, які виводять з кулуару на сніжно-льодовий схил.
І тут почалось найцікавіше: ми стали свідками падіння звʼязки-трійки, яка підслизнувшись на льодовій ділянці, стрімко полетіла вниз. На їх щастя, нижче була сипуха, тож вони «доїхали» до низу відносно цілими.
Всі, хто спостерігав цей фейєричний політ, почали вдягати кішки прямо висячи на канатах.
Спустившись до початку кулуару, ми стали на місцевий шлямбур та почали думати як спускатись далі: варіант іти на короткій мотузці по льодовому схилу з іншими звʼязками над головою я відхилив категорично. Тож залишався лише один шлях: спускатись по крутому сніжинку на «3 такти» (спосіб спуску обличчям до схилу з утриманням рівноваги льодорубом). Першою пішла Софія з верхньою страховкою (нарешті нам знадобилась мотузка у 60 м). Дійшовши до похилого місця, де можна іти пішки, вона зупинилась, і я вже без страховки спустився до неї. Далі ми швидко пробігли залишок снігу та сипуху до хати Ерцгерцога.
Тим часом небо вже затягнули чорні хмари і ми, не гаючи часу, збігли по фераті до льодовика. Над льодовиком постійно щось гуркотіло, тож ми якнайшвидше пробігли небезпечну зону з камінням і тріщинами, а далі вже без мотузки ми швидко добігли до Люкнерхютте на заслужений супчик та десерт.
Перекусивши та відпочивши, ми збігли далі до автобуса та під шквалом зливи з блискавками поїхали в Лієнц.
Таймінг та ночівля у хаті Ерцгерцога виправдали себе на всі 100%: після 16.00 на горі почалось таке, що і ворогу не побажаєш. Вже по дорозі до міста ми побачили купу повалених дерев та машини пожежників і рятувальників, які їхали ліквідувати наслідки буревію.
Як ви вже могли здогадатись, одного Гроса нам із Софією виявилось замало і ми вирішили провернути щось подібне із другою вищою точкою Австрії – Вільдшпітце (3768 м).
Імпровізований план був наступним: переїзд із Лієнца в Ецтальскі Альпи, висадка у селищі Вент (1890 м), далі підйом до Бреслауер хютте та безпосередньо сходження.
14.08.2024. Vent – Breslauer Hütte (2844 м)
Доїхавши без пригод до Вента, ми побачили непрацюючою канатку із красномовною назвою «Вільдшпітце». Це трохи пригнічило наш бойовий дух, бо до хати треба було йти десь 4 години, а за години 2-3 вже мав початись традиційний буревій з блискавками і зливою.
Але і на цей раз нам пощастило, бо, як виявилось, у канатки була обідня перерва з 12- ї до 13-ї. Тож ми таким чином, зрізавши собі 3.5 км по горизонталі та 750 м. набору, вже через декілька годин підходили до хати Бреслауер на висоті 2844 м.
Бреслауерхютте – це 4-х поверховий камʼяний будинок із власним рестораном, канатною дорогою і навіть невеличким скеледромом, який скаладається з двох трас. Він був заснований ще у 1882 році та за півтора століття пройшов еволюцію від маленької хатки до монументальної будівлі.
Як тільки ми зайшли в середину, на дворі одразу ж почалась злива. Ми це сприйняли як комплімент нашому таймінгу та почали готуватись до завтрашнього сходження. Після вечері у ресторані ми пішли спати у наш Лагер в очікуванні завтрашнього підйому о 4.50.
15.08.2024. Сходження на Вільдшпітце (3768 м)
Не встигли ми заснути, як вже задзвонив будильник і ми вибігли з кімнати робити останні приготування перед виходом. Поснідавши все тими ж самими бутербродами із соком, ми вийшли з хати о 5.45.
Тут, навідміну від Гроса з хати Ерцгерцога, шлях до вершини був набагато довшим і складнішим: спочатку підхід до льодовикової морени, потім підйом по моренному камінню вкритому тонким шаром криги, невеличкий сніжний схил і… вихід на ферату.
Ферата тут агресивніша за ферату на Гросі: спочатку довелось лізти дуже неприємну сипуху з підстраховкою на перетертій місцевій мотузці, потім нависаюча (!) секція з силовими рухами і далі косий траверс до скельної перемички.
Трохи вражені від такого початку, ми вилізли на місце, де починався величезний льодовик, по якому вже з різних боків повільно тягнулись звʼязки альпіністів.
Випивши чаю і підготувавшись до пересування по льодовику, ми почали рух до нашої цілі.
Льодовик виявився майже повністю відкритим із велетенськими тріщинами різних форм та розмірів. Спостерігаючи, як одна звʼязка на короткій мотузці ледь не провалилась у тріщину повністю, ми ще більше подовжили нашу мотузку і продовжили рух.
Фінальний відрізок підйому на вершину – це льодово-камʼяний схил. Тут народ зазвичай знімає кішки та залишає льодоруби, але ми вирішили не гаяти часу та пішли на вершину у всьому спорядженні.
Біля хреста ми були о 10.40. Натовп на невеличкому скельному пʼятачку змусив нас робити фото швидко, а хмари, які насувались великим фронтом – почати швидкісний спуск.
Пройшовши крутий льодовик у зворотньому напрямку, ми одразу ж перейшли на спуск по фераті, щоб встигнути відірватись від основного натовпу та, тим самим, убезпечити себе від штучних каменепадів. Але убезпечивши себе, ми змусили трохи понервувати тих, хто спускався під нами: перед виходом на сніжний схил Софія почала діставати льодоруб, і в цей момент у неї з під ніг поїхало каміння. Один великий камінь набрав швидкість і з гуркотом полетів вниз, рівно туди, де по сніжнику спускались двоє людей. Після криків та гри в «Маріо», їм все ж таки вдалось уникнути зіткнення з каменем. Ми, в свою чергу, продовжили наш спуск із полегшенням та подальшим забиранням ліворуч, щоби уникнути повторення подібної ситуації вже з нами в ролі мішені.
Після спуску по сніжнику в «три» такти, на нас чекав захоплюючий спуск по морені, вкритої купою нестабільного каміння, бруду та льодовими ділянками. Година скакання по цьому камінню – і ми вже на стежці до хати Бреслауер.
На хаті ми були о 14.15, що давало нам можливість ще встигнути на канатку, але ми обома голосами вирішили зупинитись на другу ніч у Бреслауер і вже неспішно спуститися зранку.
16.08.2024. Breslauer Hütte (2844 м) – Інсбрук
Після вечері я приліг подрімати і в результаті заснув на 12 годин, прокинувшись тільки від звуків чийогось будильника перед сніданком. Після сніданку ми швидко допакували свої речі, які повністю висохли у спеціальній кімнаті-сушарці. Збігши за годину до станції канатки «Wildspitze», ми швидко зʼїхали до селища Вент та сіли на автобус у напрямку Інсбрука.
Підсумком цього оповідання є теза, що інколи ви можете набагато більше, аніж вважаєте. Треба лише розпізнати зелене світло від реальності і впевнитись, що це не просто фантазії у вашій голові. Ми піднялись на дві вищі точки Австрії, розташовані одна від іншої на відстані понад 250 км. за 4 дні БЕЗ власного чи прокатного авто. Вся наша програма Інсбрук – Інсбрук зайняла 6 днів.
Дякую за прочитання до кінця. До зустрічі на наступних вершинах!
З програмою сходження на Гросглокнер ви можете ознайомитись тут.
Автор: Павло Спінжа
Керівник клубу мандрівників Paultraveler