Вперше наше знайомство з найвищою точкою Африки відбулося у лютому 2021-го року. Тоді ми потрапили в сезон дощів, і відбулися наскрізь промоклим спорядженням та відсутністю гарних краєвидів.
Вдруге ми вирішили відвідати Танзанію у розпал сухого сезону, який триває з червня до жовтня. Ми знову взяли квитки через Занзібар, тому що переліт безпосередньо в аеропорт Кіліманджаро обходився значно дорожче.
Ознайомитись із програмою сходження на Кіліманджаро ви можете тут.
10.09.2021. З Києва на Занзібар
Зліт нового Boeing 737 MAX з Борисполя, 5 годин польоту, і ось ми вже п’ємо каву в третьому за величиною аеропорту світу. Пересадка в Дубаї зайняла 5 годин.
На Занзібар ми прилетіли о 17.00. Там нас зустріли хлопці з місцевої тур фірми, і ми вирушили до готелю, що знаходиться на півночі острова: відстань від аеропорту до Нунгві становить 65 км. Нас поселили в готелі Амаан, біля тераси якого плескаються хвилі індійського океану.
11.09.2021. Занзібар – Моші
Наступного дня ми рано-вранці вирушили на острів Черепах, який ще називають Prison Island (острів в’язнів). Літак на материк у нас був увечері, тож частину програми на Занзібарі ми перенесли на цей день.
Всю дорогу від Нунгві до Стоун Тауну (історичний центр міста) йшла злива. Було дуже незвично бачити Занзібар у хмарах, із сіро-зеленим кольором океану та проливним дощем. Але як тільки ми приїхали до набережної, дощ припинився. (Тут необхідно зробити пояснення, що у лютому ми були на острові лише 7 годин, і у цей день була чудова погода). Ми поринули на човен під назвою «Містер Бін» і вже за 20 хвилин були на острові.
Нам провели екскурсію по будівлі в’язниці для рабів, яка використовувалася як лазарет і познайомили із сухопутними черепахами, вік найстарішої з яких сягає 196 років.
У цей день не було прямого рейсу Занзібар – Кіліманджаро, тому нам довелося летіти з пересадкою в Дар-ес-Саламі. Перший переліт зайняв лише 30 хвилин: не встигли ми злетіти і набрати висоту, як літак почав зниження.
Транзит у танзанійському аеропорту – окремий вид мистецтва. По-перше необхідно отримати багаж і перереєструвати його, по-друге, треба пройти 2 лінії рамок контролю (з внутрішнього на внутрішній рейс) і по-третє чекати подачі свого літака ще 2 години після заявленого часу вильоту.
Ми все ж таки злетіли в нічне небо Танзанії і вже через годину приземлилися в аеропорту Кіліманджаро. Нас зустріла приймаюча сторона, і незабаром ми були в Моші (місто, з якого стартують всі експедиції на гору), відпочивали і готувалися до завтрашнього дня.
12.09.2021. Lemosho gate (2100 м) – Mti Mkubwa Camp (2650 м)
Ми прокинулися о 7-й ранку, поснідали і познайомилися з нашими місцевими провідниками: двоє з них залишилися ті ж, що й у лютому, а один змінився.
Через 2 години їзди танзанійськими дорогами ми приїхали до воріт Лондоросі. Тут зважили весь наш багаж, зареєстрували групу у рятувальників, видали нам ланчбокси, які ми негайно з’їли. Потім нас відвезли до воріт Лемошо, від яких починається пішохідний маршрут сходження. У лютому ми йшли маршрутом Мачаме і в перший день піднімалися на 3000 м. Цього разу нам треба було набрати всього 400-500 м по вертикалі і дійти до табору Mti Mkubwa (2650 м).
Ця ділянка треку проходила серед кліматичної зони тропічного лісу: ми побачили багато незвичних рослин, а також мавп-колобусів (Colobus guereza), які стрибали з гілки на гілку та видавали шалені звуки.
Через 2.5 години ми прийшли до нашої точки призначення – Mti Mkubwa Camp. Він називається так через своє розташування у лісі, серед високих дерев.
Після короткого інструктажу з користування біотуалетом, який проводив особисто інженер (так називається посада того, хто відповідає за туалет у команді супроводу), нам приготували теплу воду для вмивання та прання. А ще через півгодини наш офіціант Френкі на прізвисько «Масай» розносив перші та другі страви.
Ми заснули в серці тропічного лісу під спів птахів та крики мавп.
13.09.2021. Mti Mkubwa Camp (2650 м) – Shira 1 Camp (3610 м)
Наступного дня ми мали перейти в табір Shira 1 з набором висоти 900 м. по вертикалі. З ранку була хороша погода і ми продовжили підйом по тропічному лісі: вийшли на сідловину між двома пагорбами, після якої ми мали пройти по «спині слона» – пагорбу, що нагадує великого слона. На висоті 2800 м. дощовий ліс змінився на чагарник і далі на афро-альпійські вересові луки. Ми зустріли ворон, голубів, ящірок і хамелеона. А на позначці 3300 м. нам вперше відкрився кратер вулкана Кіліманджаро, який з цього моменту не покидав нас до самого дня штурму.
Ввечері гора повністю відкрилась від хмар і пофарбувалась у коричнево-червоні кольори заходу сонця. За вечерею у нас був експрес-курс суахілі, який нам виклав наш провідник Мухаммед.
14.09.2021. Shira 1 Camp (3610 м) – Shira 2 Camp (3850 м)
Вранці на нас чекав короткий перехід по Шира плато в табір Шира 2 на висоті 3850 м. Яскраво світило сонце і ми, поснідавши вівсянкою з сосисками, вирушили в дорогу. На висоті приблизно 3800 м. ми побачили першу сенацію, яку ще називають «Хрестовик Кіліманджарський» (Dendrosenecio Kilimanjari).
Час переходу до табору Шира 2 становив 3 години. Після обіду я вмостився парити ноги з видом на пік Меру (4562 м), а потім ми на одному з каменів упіймали інтернет і заповнили попередні два дні цифрової ізоляції.
15.09.2021. Shira 2 Camp (3850 м) – Lava Tower (4600 м) – Barranco Camp (3900 м)
Найважчий день. Ми мали перейти з табору Шира 2 (3850 м) до перевалу Lava Tower (4600 м), а потім спуститися у табір Barranco (3900 м).
Ми вийшли на Шира плато і почали повільно набирати висоту серед розсипів величезного чорного каміння і рідкісних чагарників. На висоті близько 4300 м. стежки з табору Шира 2 та Шира Кейв об’єднуються (через табір Shira Cave проходить маршрут Мачаме, яким ми піднімалися в лютому).
Після низки підйомів і спусків стежка виходить на фінішну пряму. Lava Tower – вулканічна брила, що формою нагадує вежу або гігантський зуб. З перевалу йде дорога на Glacier Camp і далі на Crater Camp (небезпечний маршрут, на проходження якого потрібен спеціальний дозвіл від національного парку). Цього разу тут була чудова погода, світило сонце і, найголовніше, на нас чекав гарячий обід у їдальні, яку портери завчасно встановили до нашого приходу. Нам навіть сервірували стіл паперовими голубами, а на обід подали суп, курку, тости із сиром та салатом.
Відпочивши та пообідавши, ми почали спуск: стрімке скидання висоти через дві скельні вежі, які мені дуже сильно нагадали Бреш Роланда на кордоні Франції та Іспанії (звіт про цей похід можна прочитати тут). Після скидання йде плавний траверс схилу та спуск у долину Барранко.
Тут ми, як і в лютому, вперше побачили сенеції та лобелії – візитні картки Кіліманджаро. Зі скиданням висоти ми відразу ж відчули приплив кисню та енергії. Фінальною родзинкою нашого сьогоднішнього переходу був ліс сенацій перед входом до табору Барранко, а ось у самому таборі було так само холодно та похмуро, як і у лютому. Нам відкрився вид на сувору стіну Барранко (4250 м), яку ми мали завтра штурмувати. Увечері після заходу сонця хмари розсіялись, і ми побачили величні сніги Кіліманджаро на тлі зоряного неба.
16.09.2021. Barranco Camp (3960 м) – Karanga Camp (3995 м)
Вранці на нас чекав сюрприз: ми прокинулися і побачили, що наші намети та весь табір покритий інеєм. Це був перший заморозок на нашому маршруті, а кухар Годсон навіть показав нам великий льодовий диск, який намерз у нього на кухні за ніч.
Вийшло сонечко, ми зібралися і вирушили долати Barranco Wall. Технічна складність на маршруті відсутня, проте навички скелелазіння при його проходженні точно не завадять. Ми пройшли перші кілька цікавих ділянок, а також Kissing rock – скельний виступ, до якого треба сильно притискатися під час руху. Далі підйом став легшим, але перед виходом на плато на нас чекали ще кілька відносно складних ділянок.
Нагорі ми трохи відпочили, зробили знімки у стрибку на Jumping point та почали спуск у долину Каранга. Погода почала псуватись і я згадав лютий, коли в цих місцях спочатку пішов сніг із градом, а потім злива.
Щоб потрапити до табору Каранга (3960 м), необхідно спочатку спуститися в долину, а потім набрати ще 50 м по вертикалі на сусідній схил. У долині тече остання на маршруті річка, звідки можна набрати воду для табору. Сюди ходять портери з каністрами не лише з Каранга, а й зі штурмового табору Барафу.
Ми нарешті прийшли до своїх наметів, розташувалися і залишили на підзарядку наші повербанки у рейнджерів. Увечері нам відкрився ще один гарний вид на Кіліманджаро: тепер можна було розрізнити шлях підйому на вершину.
17.09.2021. Karanga Camp (3995 м) – Barafu Camp (4673 м)
Тільки ми вишикувались для групового фото з гідами та командою супроводу, як вершину тут же затягли хмари. Ну що ж, подумали ми… йдемо до Барафу. Після чергового нічного заморозку сонечко вже не стало виходити з-за хмар і ми почали набирати темп, щоб зігрітися.
Сьогодні на нас чекав відрізок у 4 км. з набором висоти 700 м по альпійській пустелі. Спочатку ми йшли серед великих валунів, а потім пейзаж і зовсім змінився на інопланетний: монотонно-сіру панораму з хмарами, що грізно нависають.
Ми дійшли до штурмового табору за 3 години, пообідали та взяли участь у брифінгу з африканськими гідами щодо майбутнього штурму. Було вирішено виходити о 12-й ночі і одягатися якомога тепліше, тому що на вершині за прогнозом може бути до -10 із сильним вітром.
Отримавши останні розпорядження, ми пішли відпочивати. Мій намет нагрівся на сонці, яке дивом визирнуло із-за нескінченних хмар. Я задрімав на годину, прокинувся, написав кілька абзаців про наші переміщення за попередні дні і вирушив на вечерю.
18.09.2021. Barafu Camp (4673 м) – Uhuru Peak (5895 м) – Mweka Hut (3100 м)
Після вечері та фінальних приготувань ми спробували ще трохи поспати. У мене це вийшло найкраще, тому що рівно о 23.00 мене спочатку розбудив будильник, а потім і наш офіціант Френкі. Мабуть, ця фаза сну була не найкращою для пробудження, тому що прокидатися і йти кудись зовсім не хотілось.
Ми зібралися в наметі-їдальні, випили гарячий імбирний чай, набрали термоси, ще раз перевірили спорядження та о 00.05 вийшли на штурм. За моїми відчуттями цього разу було холодніше, ніж у лютому. Проте не було снігу, заради якого ми везли кішки з України. На позначці 5000 м. трубка моєї питної системи остаточно замерзла, і я перейшов на флягу, загорнуту у вовняну шкарпетку. Окреме спасибі варто сказати саміт портерам, які несли термоси з гарячим чаєм та допомагали нашим клієнтам нести рюкзаки.
Від Барафу (4670 м) до табору Косово (4900 м) йде відносно пологий підйом, після якого починається крутий набір висоти до 5756 м. Крайні 300 м. по вертикалі до виходу на кратер були для нас найскладнішими. Ми знизили темп, стали частіше зупинятися, але все ж таки вийшли до Стелла поінт відносно рано: о 6.50 ранку. Тут ми зустріли найкрасивіший світанок з видом на пік Мавензі (5149 м), кратер вулкана та залишки тих самих легендарних снігів Кіліманджаро.
Ми трохи відпочили у Стелла поінт, відігрілися гарячим чаєм і висунулися на фінальну частину нашого сходження. Ми мали пройти ще 1.1 км. вздовж кратера та набрати 139 м. висоти. По дорозі нам відкрилися види на гігантські снігові брили, які вже танули, але все ще були залишками колишньої величі. На стежці нас зустрічали залишки снігового покриву у вигляді снігових голок, що утворилися внаслідок вивітрювання.
О 7.15 вся наша група стояла на найвищій точці Африки – піку Ухуру (5895 м). Ми зняли кілька відео, зробили багато фото та розпочали спуск вниз. На підйомі нас випередили всього 4 групи. Декілька з них вийшли з табору Косово, отримавши таким чином у фору годину часу. На спуску я трохи пробіг по кратеру, жартома назвавши це «Кіліманджаро скай енд айс марафон». Ми почали зустрічати решту груп, які піднімалися пізніше, ніж ми. Деяких людей гіди та портери вели під руки, бо сил у них більше не залишалося.
Вниз від Стелла поїнт ми пішли прямо через осипний кулуар. Завдяки вулканічному піску, можна було не дивитися куди ставити ноги, а швидко спускатися разом із «кашою» з каміння та попелу вниз. Стало спекотно: ми зняли теплі речі та продовжили спуск. Нам відкрився вид на притулок Кібо (4700 м, альтернативний маршрут на кратер Кіліманджаро через Хімланс поінт) і на іграшкові табори Косово і Барафу.
О 10.00 ми були вже поруч із нашими наметами, пили манговий сік та пакували речі для подальшого спуску вниз. Після короткого відпочинку та ланчу ми розпочали спуск до табору Мвека (3100 м). По дорозі вниз ми побачили безліч нош з одним колесом, які лежали вздовж дороги. Нам пояснили, що це «таксі Кіліманджаро» – пристрій для евакуації з гори. На позначці 4000 м. нас знову зустрів чагарник, а на 3900 ми вже відпочивали на лавці в High Camp. Слід зазначити, що у Кіліманджаро маршрути підйомів і спусків різні. Це зроблено, щоб потоки туристів не перетиналися. Від High Camp до табору Мвека дорога йде тропічним лісом, який починається з високого чагарника. Стежка тут досить крута та кам’яниста.
Ми прийшли до табору Мвека о 17.00. Тут уже повсюди вирував тропічний ліс і відчувався приплив кисню. Ми повечеряли і міцно заснули під спів птахів та звуки лісу.
19.09.2021. Mweka Hut (3100 м) – Mweka Gate (1640 м) – Моші
Вранці ми попрощалися з нашою командою супроводу та спустилися у цивілізацію до воріт Мвека (1640 м). Після трансферу в готель на нас чекала церемонія вручення сертифікатів про успішне сходження, що пройшла в ресторані під звуки пострілів шампанського. Після урочистого розрізання торта у вигляді Кіліманджаро кожен із учасників церемонії сказав слова подяки.
20.09.2021. Сафарі в національному парку Тарангіре
Ми прокинулися о 6-й ранку, і відразу після сніданку на нас чекав джип, на якому ми вирушили в національний парк Тарангіре. Тарангіре – горбиста місцевість у степу Масаї з численними болотами у низинах. Через 3 години їзди ми виїхали з регіону Аруша та в’їхали до регіону Маньяра. Тут нас зустріла та сама легендарна савана, яка описується в книгах та фільмах. Акації та невисокий чагарник стали домом для десятків видів тварин. Ми побачили мангустів, зебр, жирафів, бабуїнів, антилоп, слонів і навіть одного лева, що спав високо на дереві, звісивши лапи. Ще нас здивували висохлі баобаби та самотні пальми, які були розкидані по всій савані. А ще, як і в лютому, під час ланчу одна з мавп украла у нашого учасника банан (у лютому це було яблуко).
З Тарангіре ми поїхали до містечка Карату, де оселилися в лоджі Марера – райському куточку на висоті 1400 м. Нас поселили в будиночки колоніального стилю з басейном та зеленими галявинами. Увечері на нас чекала вечеря за типом шведського столу, на якій подали рибу з місцевого озера та молодого ягняти.
21.09.2021. Сафарі в національному парку Нгоронгоро
Вранці ми вирушили до національного парку Нгоронгоро, розташованого поблизу нашої лоджі та містечка Карату. Нгоронгоро – це загублений світ у кратері згаслого вулкана понад два мільйони років тому. Спочатку треба заїхати на найвищу точку кратера заввишки 2286 м, а потім спуститися вниз до позначки 1700 м.
У кратері розташоване озеро Магаді, на березі якого відпочивають гігантські гіпопотами. Наш джип застряг на болотистій дорозі неподалік одного з таких бегемотів, і поки ми робили спроби виїхати з болота, він навіть жодного разу не ворухнувся. Тільки періодично поглядав у наш бік і смикав вухами. Простори кратера стали домом для десятків тисяч антилоп гну, газелей, зебр, фламінго, ібісів. Ми побачили навіть шакала, лисицю, гієн, севрала, кабанів і слона, що самотньо гуляв кратером, не зустріли тільки левів і носорогів. А потім ми перекусили з видом на невелике озерце з бегемотами. Тут уже треба було берегти їжу не від мавп, а від птахів, які постійно пікірували зверху на ланчбокси безтурботних туристів.
Після обіду ми зупинилися у селі масаїв. Нас одягли у традиційний одяг та запросили взяти участь у танці з підстрибуваннями. Потім нам продемонстрували як видобувати вогонь за допомогою тертя та показали свої глиняні хатини. Також вони розповіли про свою полігамію, про життя в савані та про інші цікаві факти. Ми повечеряли в Аруші і поїхали ночувати до Моші.
22.09.2021. Моші – Занзібар
З ранку ми здали тест на коронавірус у місцевому шпиталі і поїхали купатися в джерелах Чемка перел вильотом на Занзібар. Чемка – невелике село, яке знаходиться поряд з Моші. Тут розташовані купальні та каскад водоспадів. Увечері ми відлетіли прямим рейсом на Занзібар і оселилися у вже знайомому нам районі Нунгві.
Весь наступний день ми відпочивали на березі океану, а потім на нас чекала коротка екскурсія по центру міста. Ми побачили старовинні будинки та красиві дерев’яні двері, християнський собор, старий ринок рабів і, звичайно ж, будинок-музей Фредді Мерк’юрі.
Ми сіли на літак в Дубай і проводили прощальним поглядом води Індійського океану, що виблискували на сонці, Занзібар і вже ставший рідним Африканський континент.
Дякую за прочитання до кінця. До зустрічі на наступних вершинах!
З програмою сходження на Кіліманджаро ви можете ознайомитись тут.
Відео про сходження на Кіліманджаро:
Автор: Павло Спінжа
Керівник клубу мандрівників Paultraveler